Історія школи
Розвиток освіти, національної свідомості
та патріотизму в нашому с. Садки
З пошукових матеріалів вчительки с. Садки Стасюк Н. Б, які вона опрацювала і в 2006 р. відправила на конкурс – «Всеукраїнська туристсько-карєзнавча експедиція» «Краса і біль України», на тему «Розвиток освіти в с. Садки» . Зібрані нею матеріали свідчать, що в другій половині ХIХ ст. , а можливо і раніше в нашому селі існувала приватна школа «дяківка» , в якій навчалося біля тридцяти учнів. Дяки навчали дітей читати, писати , і рахувати . Не дивлячись на те , що в 1870р. в селі вже мешкало 1009 жителів, а в 1880- 1115 чоловік, грамотними були одиниці , у згаданій «дяківці» дітей навчали в різних селянських хатах. Громада вирішила побудувати школу і протягом 1880-1889 р .р. таки це зробили , побудували школу на дві класні кімнати . Селяни добровільно працювали на будівництві , збирали для цього пожертвування . Першим директором призначили Вірозумського, який пропрацював на цій посаді до 1914 року, а вчителем –М. Промітор.
В 1914 р. директором школи стає Казимирчук Петро Йосипович, а вчителем Кобилянський Йосип Юркович – інтелектуал і великий патріот своєї землі, чого навчав і своїх учнів. Цю людину старожили завжди згадували з великою повагою і любов’ю. в зв’язку з подіями Першої Світової війни, в 1916 р. школу закривають , а директора і вчителя забирають на війну .Проте навчання дітей проводить наша односельчанка, випускниця Заліщицької вчительської гімназії Варвара Павлівна Ягнич-Борсук. Навчалися діти в хаті Стасюка Йосипа (Мазурового) аж до 1919 року. В цьому році до села повертається Кобилянський Й. Ю і стає директором школи,а вчителькою призначають його дружину – Кобилянську Г.
В 1922 р селяни за власний кошт відремонтовують школу і добудовують ще одну велику класну кімнату. В 1925р в школу призначають ще одного вчителя – Волянського . З 1935 р по 1941 р . в школі директорує поляк Владислав Боскій, а вчителями працюють його дружина теж полька Марія Боска , українка Пільвецька, Решту Г.С.
За Австрії діти в Садківській школі діти навчалися українською мовою , а за Польщі мова навчання вже польська і українська . На бідних селянських дітей дивилися з погордою , навіть забороняли приходити в школу у вишитих сорочках. З приходом в 1939 р. в наш край більшовиків , навчання знову проводять українською мовою , не дивлячись на те , що директором знову стає Боскій , а вчителями працюють М. Боска ,Г. І Козлова , Г.С.Решетун, Н. Мироненко. В 1940 р. замість Н. Мироненко в школу приходить житель Садок Макара З. О.
Помилковим є твердження, що в 1941-1944 роках навчання в школі не проводилися. Громада села, її керівники зробили все для того. Щоб осінню 1941 року розпочався навчальний процес. Спочатку школу очолює житель Садок Григорків Аксень Тимофійович, але через велику завантаженість громадською та підпільною роботою він залишається вчителем, а школу очолює О.Гуйван. І працює директором чотирьохрічної школи аж до весни 1944 року. Вчителями прцюють Стасюк Степан Андрійович і його дружина, Решетун Г.С. та інші.Всі вони побоюючись переслідування з боку радянської влади, прихід якої з кожним днем наближався виїхали на еміграцію. Що навчальний процес у ці роки продовжувався то свідчить і шкільне свідоцтво за 1942-1943 навчальний рік Вільховецької Ольги Яківни. Осінню 1944р. навчання відновлюється . Директором школи призначають Макару З.О . ,якого 1948 р. арештовують і судять на 25 років концтаборів. Деякий час в школі працює вчителем Стасюк В.А. , людина без спеціальної освіти , але вчитель за покликанням , що любив дітей , намагався прищепити їм любов до свого народу , краю, а це в ті роки було дуже небезпечно. Наприклад він водив нас малих дітей , чотирикласників аж до Червоногородського замку на екскурсію , аби розказати про його виникнення , значення і руйнування , про околиці. В першу чергу вчитель хотів показати печери в яких жили первісні люди , і щоб змогли побачити залишки настінних малюнків пращурів, він не полінувався кожного з нас підняти (а було нас біля 30) і підсадити до входу в печеру, щоб ми їх побачили на власні очі.
Відчуваючи прискіпливу увагу до себе з боку енкаведистів , він виїхав з села , уникаючи арешту. Після арешту Макара З. О. школу з семирічки реорганізовують в початкову, очолює її Гамзяк В.В . Спочатку 1947р директорує присланий в село агент НКДБ Бабланюк І.В., котрий через декілька місяців тікає із Садок. В 1949-1950р.р. директором стає Бойченко Н. І
З 1950 р. школа знову стає семирічною і аж до 1955 р. її очолює Циганенко Ф. П. З 1944р. в школі панує комуністична ідеологія , діти не мають права хреститися , молитися, ходити до церкви, колядувати, носити національний український одяг, співати українські пісні . Під особливим поглядом були вчителі, кожний їх урок, слово контролювалося. З свідомості молоді треба було викорінити національну гордість і вдовбати в голови , що в нас «радянських власна гордість».
В 1956-1957 навчальному році директором назначають Антошків В. П. , а з 1957 по 1962 рік директором стає Дрозд Б. Г, і з 1963 по 1967, директорує Могилюк А. І. найбільш підготовлена до цієї роботи людина, ерудит, досвідчений вчитель і керівник .
Найдовше працював директором школи а саме з 1965 по 1982р. р. наш односельчанин Макара П. Р., який користувався повагою як в селі так і в школі. Вже минуло більше двадцять років після його смерті, але селяни в розмові між собою згадуючи про нього не кажуть, що то Павло Макарів , а тільки – Павло Романович . По його ініціативі та безпосередньому нагляді в Садках будують двоповерхову школу, насаджує чудовий дендропарк, тобто залишає після себе добру пам’ятку.
З 1982 р по 1984 директором назначають жителя с. Поділля В.М.Бабійчука , а з вересня 1984 р. по лютий 1995р - Н.І.Дутчака . З лютого 1995 по 1997навчальний рік директором школи працює Рибцуник. Г. М . В даний час школу очолює енергійний керівник і з багаторічним стажем вчителювання , наш односельчанин Макара Іван Васильович .
В 1994р. Садківська школа отримує статус середньої і зберегла його до цього часу тільки завдяки директору Макари І.В . А це багато значить, бо не встають по досвітках , не рвуть взуття і не обмирзають зимою сільські діти , ідучи за 3 – 5 км на навчання у 10-11 класи чужих сіл . Із стін нашої школи вийшли : льотчик – випробовувач Кіянчук Григорій, який , на жаль, загинув при випробовуванні нового літака, кандидат сільськогосподарських наук, нині вже пенсіонер Антошків І.Б., академік, доктор математичних наук Григорків В.С., викладач Чернівецького університету, солісти національної опери брати Павло і Петро Приймаки, член жіночої збірної України по футболу Стасюк С.І. Серед випускників школи є багато вчителів, лікарів, працівники сільського господарства і просто , хороших людей.
Подяка і шана Стасюк Н.Б. від наступних поколінь, бо вона зуміла зберегти часточку нашої історії, передати естафету пам’яті нащадкам. Хтось з великих людей сказав, що хто не знає своєї історії, в того вона вистрілить з пістолета, а хто забуває минуле, в того майбутнє вистрелить з гармати. Але, на жаль, маємо і протилежний випадок. В церквах кожного села з давніх-давен ведуться “ церковні книги”, в яких з великою точністю і без будь-якої упередженості записували час народження і смерті, одруження сільчан, навіть в якій мірі, їх соціально – майновий стан та багато інших коректних відомостей про жителів села. Чомусь ці книги з нашої церкви зникли і, зараз відшукати їх сліди, практично неможливо. Одні говорять, що забрав їх з церкви колишній голова сільради Яремко Р.М., теперішні працівники сільради кажуть, що бачили вони ці книжки в сейфі іншого голови – Дем’янів В.А., а де вони звідти поділися ніхто не знає. Отже, якби в майбутньому хтось захотів довідатися про своє коріння, хто його предки, а що такі люди будуть, то це безперечно, або знайдуться бажаючі написати конкретнішу історію нашого села, то неможливо. Ми в цьому відношенні безпам’ятні, зв’язок минулих і майбутніх поколінь перервали.
З розвитком освіти в людей виникає бажання взнати більше про себе, свою історію, хто ми і що ми, розвивається почуття патріотизму, гордість за себе , свою націю, готовність боротися за побудову суверенної української держави. Більш свідомі і заможніші селяни мріють щоб їхні діти здобували знання у вищих школах Європи.